Що заважає міській владі запускати сервіси, які повноцінно функціонують і реально потрібні мешканцям
«Жителі Києва і всіх обласних центрів України тепер менше стоятимуть у заторах: у містах встановлені спеціальні Smart-датчики, що аналізують трафік. А технологія розпізнавання облич відтепер допомагає безконтактно оплачувати товари не лише в магазинах, а й у громадському транспорті. Система сканує обличчя пасажира маршрутки – і гроші автоматично списуються з його рахунку. У містах повноцінно запрацювала й «розумна» система освітлення: лампи у вуличних ліхтарях вмикаються на підставі даних про жвавість руху. Ці ж лампи оснащені сенсорами, які вимірюють дані про навколишнє середовище: температуру, забруднення повітря, рівень шуму, наявність людей тощо. Також майже у всіх будинках встановлені Smart-лічильники споживання води й газу, а у дворах – «розумні» сміттєві контейнери, які подають сигнал, якщо майже заповнені. Отримані з датчиків дані стікаються в муніципальні моніторингові центри. Щоб усунути ризик перехоплення, дані зберігаються на блокчейні», – це не повністю фантастична історія. Вигадка в ній лише одна: назви іноземних міст замінені українськими.
В інших країнах Smart City почали з'являтися ще з 2009 року. В Україні вони теж начебто є. Якщо вірити цільовим програмам і періодичним рапортами місцевих чиновників. Але «невдячні» жителі помічають лише точкові рішення та ті, які не завжди повноцінно працюють. І ставлять риторичне запитання, навіщо витрачати бюджет міста на такий «напівфункціонал»?
Mind спробував простежити, як насправді «розумнішають» наші міста, і попросив експертів розповісти, що може допомогти перетворити їх на Сінгапур, Барселону або Женеву.
«Київ – найкомфортніше місто для життя»: гасла й реалії
Концепція Smart City будується на трьох простих принципах: комфорт, зручність і безпека жителів. І передбачає запуск найактуальніших сервісів, які допоможуть зробити таким життя городян.
«Розумне» місто – це не тільки онлайн-інструменти електронного урядування, на кшталт e-петицій або e-референдуму. Smart City, перш за все, про комфорт і безпеку жителів громади. Концепція передбачає не менше 10 компонентів: системи моніторингу трафіку й управління громадським транспортом; системи якості повітря й води; інструменти електронного урядування й демократії; розумне освітлення, вільний доступ до Wi-Fi; збір та аналіз BigData; безпеку персональних даних; e-послуги населенню тощо», – пояснює експерт із цифрової трансформації держпослуг Євгенія Поремчук.
Це в теорії. А що на практиці? Минулого року «найрозумнішим» українським містом визнали Мукачево. Такими є підсумки «рейтингового змагання» з впровадження інноваційних рішень у міську інфраструктуру в рамках Kyiv Smart City Forum 2020. Мукачево перемогло одразу у двох номінаціях: найкраще цифрове та мобільне місто.
Які ж Smart-інновації допомогли так злетіти? «У Мукачевому впроваджено багато електронних сервісів. Це системи електронного документообігу АСУД «ДОК ПРОФ 3» і охорони здоров'я eHealth, геоінформаційна система «ArcGIS», ПЗ для фінансового аналізу й бухгалтерського обліку, а також муніципальна «Карта мукачівця». У місті другий рік діють електронні квитки в громадському автотранспорті. На завершальному етапі – вебпортал Smart City. Мукачево спільно з прaвоохоронними оргaнaми впроваджує проєкт із відеоспостереження нa вулицях міста й сіл. Вже встановлено 99 відеокамер», – йдеться на сайті «Урядового кур'єра». Чому саме ці сервіси стали пріоритетними, як половина з них робить життя городян зручним, комфортним або безпечним – залишилося загадкою.
Київ, за підсумками цього ж конкурсу 2018 року, названий «найкомфортнішим містом для життя – за найвищі стандарти проживання й рівень задоволеності населення». Хто входив до складу журі, невідомо.
Міська влада почала спроби перетворити столицю на Smart City ще 2015 року. Відтоді запущено кілька десятків проєктів, сотні піар-релізів і... кілька кримінальних проваджень.
На фінансування лише однієї цільової програми «Електронна столиця» у 2015–2018 роках передбачено 460,5 млн грн, в 2019–2022 роках – 7,3 млрд грн з міськбюджету.
Скільки коштів уже «інвестовано» – невідомо. У департаменті інформаційно-комунікаційних технологій КМДА вважали за потрібне відзвітувати лише за підсумками 2016 року. На запит Mind наразі не відповіли.
У цій програмі безліч прекрасних гасел: «підвищення рівня і якості життя громадян міста Києва», «гарантування безпеки громадян», «оперативне та якісне надання адміністративних і соціальних послуг населенню, наближення їх до вимог жителів і європейських стандартів», «поліпшення роботи міського господарства й екології міста» тощо.
Але на що саме розписувалися гроші? За даними найсвіжішого документа на сайті КМДА, 2019 року витрати програми «Електронна столиця» містять такі пункти:
Як пов'язані кабельне ТБ, Smart City і КМДА – не зовсім зрозуміло. Також не відомо, на створення і підтримку яких саме платформ закладено понад 400 млн грн. У КМДА поки мовчать. Ризикнемо припустити, що йдеться про 14 сервісів, вказаних на сайті Kyiv Smart City.
Відкриваємо перший за списком – «Портал відкритих даних». Його створено «для оприлюднення відкритих даних Київської міськради, КМДА, районних адміністрацій і підприємств, установ і організацій, що належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва». На порталі заходимо в розділ «Фінансова звітність». І там бачимо просто вичерпний обсяг інформації: два звіти управління екології та природних ресурсів.
Повертаємося до витрат на Kyiv Smart City за 2019 рік. Окрім програми «Електронна столиця», схвалено фінансування ще п'яти проєктів.
Шукаємо перший – сайт для пошуку роботи MegaJob. Google тут же підказує, що портал із такою назвою й концептом працює в Білорусі з 2016 року. Навіщо 2019 року схвалювати виділення 1,86 млн грн із міськбюджету на створення клону й аналога багатьох українських приватних сервісів? До чого тут Smart City? На ці запитання теж поки не відповіли в КМДА.
Ще один потужний проєкт – «Безпечна столиця». Починаючи з 2017 року в закупівлю близько 7000 відеокамер, систему відеоспостереження, хмарного сховища місто вклало приблизно 450 млн грн. Відтоді мер Києва Віталій Кличко неодноразово заявляв, що система відеоспостереження довела свою ефективність: злочинність у місцях розташування камер впала більш ніж на 56%. А медіа писали про сумнівні тендери при створенні цієї системи.
Прості ж городяни ставили ще одне риторичне запитання: «До числа цих 7000 камер входить і 617 – для фіксації номерів авто, 31 – для аналізу трафіку. Як вони зменшили затори й кількість «оленів» на дорогах?». Незначні зміни жителі помітили, коли влітку минулого року Нацполіція запустила власну систему фіксації швидкості – ввімкнула пару десятків камер по всій країні, а водії почали пригальмовувати поблизу них.
Для порівняння візьмемо Мінськ – місто, яке на відміну від Києва не входить до топ-100 світових Smart City. Киянин, в'їжджаючи до Мінська, не знає, скільки і яких камер встановлено на дорогах, але відразу за непрямими ознаками помічає, що вони працюють. На напівпорожніх «злітних смугах» ніхто не «літає», немає припаркованих «як мені зручно» авто – особливо біля пішохідних переходів, зупинок тощо.
Це лише кілька прикладів «комплексного» та «ефективного» руху в бік Smart City. Про багаторічний запуск е-квитка, раптове перетворення застосунку Kyiv Smart City на «Київ цифровий» та інші пригоди «електроніків» можна написати «Війну і мир». «Мільярди гривень, які роками виділяються на київське IТ, не призвели до появи зручних, якісних та ефективних сервісів... У місті досі нормально не працює електронний квиток у громадському транспорті, попри викинуті сотні мільйонів гривень на устаткування й валідатори. Досі працює лише частина з тисяч камер, які хаотично встановлені по місту, але так і не об'єднані в загальну систему. В результаті ситуаційний центр, яким постійно пишаються міські чиновники, – це фактично красиві екрани, що демонструють дуже мало реальної онлайн-інформації», – нещодавно заявляв у фейсбуці глава комісії Київради з діджиталізаціі Максим Нефьодов.
«Наташа, ми все розбили»: наскільки реально виправити ситуацію
Здавалося б, у чому проблема? У світі вже створено тисячі готових та адекватних рішень для Smart City, які можна оперативно запустити і в українських містах. Mind попросив гравців, які допомагають реалізовувати Smart-проєкти, експертів і чиновників пояснити, що гальмує запуск сервісів – тих, які повноцінно працюють, є дійсно потрібними городянам. А також як подолати ці бар'єри..
Олександр Краковецький, Microsoft Regional Director, засновник і CEO DevRain, резидент Reactor.ua:
– Виділю кілька тез, які допоможуть зрозуміти, що не так зі Smart City в українських містах.
По-перше, Smart City має чітке позиціонування (на локальному та глобальному рівнях), а жителі міста розуміють свою роль у цьому процесі. Є міста для туристів, міста для підприємців, індустріальні міста, мультикультурні та багатонаціональні хаби. Є міста-сателіти, міста з індустріальними парками. Попри те, що базові потреби у всіх містах однакові (чисте повітря, безпека, парковки тощо), всі інші потреби можуть відрізнятися. Тому для початку містам потрібно визначитись зі своїм позиціонуванням. Приклад: якщо місто позиціонує себе як туристичне, то там органічно почнуть з'являтись готелі, бари, ресторани, розважальні комплекси, а підприємці будуть більш схильні створювати туристичні сервіси та застосунки.
По-друге, Smart City – це не лише про технології. Точніше, технології тут виступають лише як інструмент досягнення стратегічних цілей, а також як засіб збору даних. Власне, Smart City – це про дані, і про сервіси на їхній основі. Наявність якісних відкритих наборів даних означатиме, що з’являтимуться сервіси від технічної та бізнес-спільноти.
Найкраще з того, що я бачив у плані організації роботи з даними, реалізовано в Барселоні. Місто збирає дані, віддає партнерам. Останні роблять якісну аналітику на комерційних умовах, використовуючи технології та сервіси техгігантів. Місто, застосовуючи якісну аналітику, своєю чергою, приймає розумні рішення. Бізнес отримує прибуток, а отже, може експортувати свої послуги на інші міста і країни. Техгіганти отримують кошти за споживання сервісів і тому зацікавлені бути присутніми в цьому місті/країні, наприклад, побудувати дата-центр. Мешканці отримують якісні сервіси, які надає місто, заощаджуючи за рахунок ефективності прийнятих рішень.
Натомість в Україні міста судяться за право не відкривати важливі дані.
По-третє, Smart City тісно пов’язано з державно-приватним партнерствов, B2G, B2G2C та Civic tech. Давайте розшифруємо ці поняття. Державно-приватне партнерство полягає в тому, щоб виконання частини обов’язків перекласти на бізнес. Місто забезпечує легальність процесу, отримує певну частину коштів від діяльності, але забезпечує виконання задач бізнесу. Приклад: в Ізраїлі функції медичної служби покладені на громадську організацію Маген Давід Адом.
Business-for-Government (B2G) – модель, за якою бізнес є джерелом рішень для уряду чи мерії. Технології використовуються для покращення роботи цих організацій.
Business-for-Government-for-Citizens (B2G2C) – модель, за якою бізнес надає рішення для уряду чи мерії, але ними користуються жителі міста. За останньою моделлю часто працюють Civic Tech проєкти. Вони покращують комунікацію між жителями міста та владою за допомогою програмних рішень.
Як правило, ці проєкти не мають простої моделі монетизації (в іншому випадку це був би класичний бізнес), і, як правило, створюються групами волонтерів, некомерційними організаціями, приватними компаніями, яким допомагають спеціально створені технічні спеціалісти чи команди, що працюють безпосередньо в мерії або уряді. Для Civic Tech рішень соціальний вплив є важливішим за прибутки. Однак для розвитку все одно потрібні кошти. Почасти це мікс джерел фінансування – гранти, державне фінансування, спонсорство і комерційна діяльність (яка практично ніколи не покриває навіть операційні витрати).
Якщо благодійні фонди в Україні почуваються ще більш-менш, то з підтримкою Civic Tech проєктів усе дуже і дуже погано.
Четверте. Smart City – це великі обсяги даних, а отже, для реалізації проєктів потрібна якісна інфраструктура. Українське законодавство в ІТ настільки застаріле, а зміни настільки повільні, що впровадження будь-якого рішення може займати 5-10 років.
П’яте. Аби передати чи продати щось місту, потрібно пройти низку процедур, а потім виграти тендер. Формально все добре. В реальності я ще жодного разу не бачив грамотно створеного технічного завдання, яке фактично і є тим документом, на основі якого можна бодай приблизно розрахувати вартість проєкту. До речі, ІТ-спеціалісти, які зазвичай працюють на західний ринок, отримують винагороду з прив’язкою до валюти.
А отже, у нормальних ІТ-компаній є невеликий вибір: або не брати участь у подібних тендерах, де сума фіксується у гривні і не може бути змінена, або закладати у вартість додаткові ризики, що практично гарантує програш у тендері. Тому на папері маємо велику економію, по факту – через криво впроваджені рішення місто втрачає багато чого. Спочатку на розробці і впровадженні, потім – через недосконалість впровадженого рішення.
Судові позови та кримінальні справи – додатковий «бонус». Звісно, в таких умовах нормальні ІТ-компанії не поспішатимуть працювати з державними органами і пропонувати свої послуги.
Що ж робити містам?
- Припинити обманювати себе та мешканців, що рішення, які вони впроваджують, роблять міста розумними.
- Створити стратегію міста, визначити ключові пріоритети.
- Створити фонд розвитку і підтримки інноваційних рішень.
- Створити майданчик для впровадження пілотних проєктів.
- Створити екосистему рішень та партнерів з чітким поясненням, які рішення, партнери і, головне – чому вони були обрані.
- Дати венчурним фондам та інвесторам 100% гарантію впровадження цікавих місту рішень, якщо останні проінвестують у них.
- Створити щорічну подію, на якій розповідатимуть про кількість створених робочих місць у місті, успіхи й невдачі при реалізації та впровадженні.
Оксана Деркач, менеджерка з розвитку продуктів lifecell:
– Ми реалізовуємо проєкти на базі LoRaWAN і NB-IoT ще з 2018 року. У число клієнтів входять не лише приватні компанії, а й постачальники газу, води, електроенергіі. «Львівобленерго», «Кіровоградгаз», водоканал «Петропавлівське», «Луцькводоканал» користуються послугами телеметрії: віддалене зняття показників споживання електроенергії, тепла, води й газу, а також їхній аналіз. Також оператор уклав із міськими та обласними адміністраціями низку меморандумів і декларативних угод про співпрацю, які включають пункт про сприяння в цифровізації та впровадженні рішень Smart City.
Наш досвід показує: є чимало бар'єрів, що заважають повноцінному запуску таких рішень в Україні. Перший – дефіцит фінансування. Дуже часто на запуск «космічних» проєктів (а адміністрації, як правило, вважають IoT-проєкти саме такими) немає грошей у бюджеті міста, регіону. В ЄС, США, Канаді, Індії, Австралії та інших країнах є державні програми дотування Smart City. В Україні ж діє Програма розвитку муніципальної інфраструктури України (ПРМІУ, UMIP), в рамках якої відбувається субсидування і Smart City. Але швидкість розвитку цього напряму все ще шкутильгає.
Ще один істотний стопер – нерозуміння технологій і їхніх переваг. Фраза «економія 75% у перший же рік» часто сприймається як щось зі сфери фантастики. Буває, що й самі постачальники рішень не є професіоналами у своїй справі.
У моїй практиці був випадок, коли ми запропонували рішення на LoRaWAN одній із міських адміністрацій, на що отримали відповідь: «Не працює ваша LoRa». Виявилося, що вони вже намагалися самостійно впровадити проєкт і навіть закупили необхідне обладнання, але постачальник не зміг його коректно налаштувати. Дуже складно в такому разі переконати клієнта спробувати інше IoT-рішення.
Окремо акцентую увагу на рішеннях із моніторингу навколишнього середовища. Поки на законодавчому рівні не буде визначено вимоги до наявності IoT-датчиків, параметри для виміру, їхні норми і штрафи в разі відхилення від норм, містам такі рішення цікаві не будуть. Адже дуже часто знання актуальної інформації про екологічну ситуацію в місті призводить до обурення жителів і викликає претензії до адміністрації.
Євгенія Поремчук, експертка із цифрової трансформації державних послуг:
– На ринку дійсно багато пропозицій від компаній щодо розроблення або запуску готових рішень. Однак є декілька «але».
По-перше, це відсутність комплексного підходу. Вам запропонують готові рішення для моніторингу навантаження автомобільного трафіку. Або для слідкування за якістю повітря. Або систему керування освітленням.
Однак треба пам’ятати, що концепція Smart City містить у собі 10 компонентів. Якщо вже хочете назвати свою громаду Smart, необхідно впроваджувати їх усі, можливо – поступово. Я не знаю про існування універсальних комплексних рішень «під ключ», їх потрібно розробляти під конкретну громаду, що досить суттєво відобразиться на бюджеті.
Інший варіант – збирати готові рішення та намагатися їх скомпонувати у єдину систему Smart City. І невідомо, який шлях виявиться дешевшим.
По-друге, не ІТ єдиним. Говорячи про Smart City, ми часто забуваємо, що це не лише набір ІТ-інструментів. Для успішного старту необхідні правова складова (нормативні акти чи розпорядчі документи, на основі яких розробляється та запускається Smart City), організаційна складова (ефективний менеджмент, спрямований на результат, а не на процес) та фінансова складова (наявність бюджетних, спонсорських або донорських коштів). Також не треба забувати про кадри. Спеціалісти, які налаштували та запустили систему поїдуть. А хто потім буде її підтримувати та обслуговувати?
І на останок – готовність до інновацій. Smart City – це про реформи, а глибинні реформи рідко приносять швидкі перемоги. Я декілька разів спостерігала ситуацію, коли голова громади намагався імплементувати інноваційні рішення, однак стикався з нищівною критикою мешканців і зауваженнями про доцільність подібних інвестицій.
У результаті реформи завершалися, так і не розпочавшись. Причина – відсутність чіткої стратегії комунікації з мешканцями. Громада має розуміти, які саме вигоди люди отримають від впровадження Smart City. І важливо, щоб результати цих покращень збігалися з очікування самих мешканців.
Євген Саранцов, засновник платформи відкритих інновацій Reactor.ua:
– У нас із командою Reactor було кілька проєктів у сфері Smart City. Були гарні ідеї, цікаві міжнародні команди, деякі рішення навіть в уяві «приміряли» до певних локацій. Але, на жаль, далі справа не просунулася, і жоден з наших проєктів так і не дочекався реалізації. Це був неприємний, але корисний для нас досвід, який показав, що:
- в Україні вкрай мало інституцій, які б реально розвивали концепції розумних міст;
- для нас наразі неможливий шлях західних країн, де держава є ініціатором і головним замовником інноваційних розроблень, де проводиться об’єктивний відбір рішень та на високому державному рівні курується впровадження й подальше функціонування інновації.
Усе це суттєво гальмує або й взагалі зводить нанівець намагання «смартсітізувати» українські міста.
Бачу три кроки, за умови яких ситуація могла б принаймні зрушити з мертвої точки.
- Заборонити муніципалітетам та державним компаніям (за винятком спеціалізованих та критичних для функціонування держави) створювати Smart-рішення власними силами.
- Закуповувати Smart-рішення через аукціон, де об’єктом торгу є не ціна, а вартість життєвого циклу продукту.
- В умовах тендерів ввести обов’язкову незалежну оцінку таких параметрів, як інноваційність, екологічність та соціальність.
Це допоможе розширити коло постачальників рішень, дасть можливість вступати з ними у тривале інноваційне партнерство, а також, сподіваюся, поступово змінить підхід до роботи з інноваціями у держструктурах.
Ілля Польшаков, директор із розвитку нових напрямів бізнесу «Київстар»:
У світі дійсно багато цифрових рішень, що дозволяють містам оперативно реагувати на події, гнучко перебудовуватися в нових обставинах, ухвалювати рішення на підставі даних, а не навмання.
Ключове – такі рішення мають бути об'єднаними в єдину екосистему, де різні її складові можуть реагувати й діяти незалежно, на підставі всіх накопичених або зібраних даних. Запустити такі рішення з технічної точки зору нескладно. А працювати воно почне лише тоді, коли навколо технології або рішення процеси вибудуються в єдиний ланцюжок або екосистему, включно з роботою служб міста.
Візьмемо, наприклад, рішення щодо «розумного» обліку або smart metering, які дозволяють водоканалам чи іншим комунальним підприємствам віддалено збирати дані про споживання ресурсів у конкретних будинках. Такі рішення виключають необхідність контролерам щомісяця обходити тисячі будинків із метою зібрати показники або здійснити регулярну перевірку лічильників. Завдяки автоматично зібраним даним з датчиків тиску або температури можна оперативно виявляти витоки й аварії.
Для прикладу наведу проєкт, який ми успішно пілотували й запустили з Херсонським водоканалом. У межах проєкту в 12 багатоквартирних будинках Херсона були встановлені «розумні» водоміри нового зразка з модемами, які працюють на технології NB-IoT. «Розумне» устаткування збирає дані про обсяг подачі води в заданий час і передає для оброблення на сервер керуючої компанії в спеціально розроблене програмне забезпечення. Для роботи пристроїв використовується окрема VPN-мережа «Київстар».
Вадим Сидоренко, радник міністра інфраструктури з питань IoT, засновник і головний виконавчий директор IoT-компанії Оmo Systems:
– Є три основні бар'єри. Якщо їх подолати – все нормально запуститься.
1. Робота із застарілими пристроями. Наприклад, поміняти всі лічильники на нові – дорого, а рішень, які можуть працювати з раніше встановленим обладнанням, особливо то й немає, враховуючи, що різновидів пристроїв дуже багато. Проблему можна вирішити, якщо хтось з українських компаній зможе адаптувати датчики до вже встановленого обладнання.
2. Для ефективного запуску Smart City потрібна синергія з бізнесом. Наприклад, якщо б не було інтернет-провайдерів і потрібно було б протягувати дроти по всій країні для підключення інтернету в школах – державі довелося б вкласти в проєкт величезні інвестиції. Аналогічна ситуація і зі Smart City: виділено підключати лічильники – дуже дорого. Але, якщо в будинку робиться мережа інтернету речей для різних завдань і заодно підключаються датчики – отримуємо зовсім іншу «математику».
3. Не потрібно забувати про обслуговування. Просто купити датчики й софт – недостатньо. Потім ніхто не розуміє, що з ним робити, як його ремонтувати, видозмінювати під нові потреби тощо. В результаті навіть якщо щось і купили, то або взагалі не користуються, або не отримують максимум вигоди від системи.
Олександр Федієнко, заступник голови комітету ВР з питань цифрової трансформації:
– Сьогодні багато міст мають свою стратегію Smart City і намагаються її впроваджувати. Як правило, акцент робиться на безпеку, точніше, на відеоспостереження. Але перехід у Smart City передбачає впровадження цілого комплексу сучасних технологій.
Що могло б допомогти українським містам оперативніше стати «розумними»? Розуміння, що все стане прозорим. Цього поки дуже сильно побоюються органи влади багатьох міст. І усвідомлення того, що жителі зможуть впливати на багато рішень, що ухвалюються міською радою.
Вадим Бортник, директор директорату регіональної цифровізації Мінціфри:
– Smart City – система, яка збирає великі обсяги даних для ефективного управління містом. Серед джерел можуть бути: мобільні оператори, транспорт, системи водопостачання, електромережі, сміттєві контейнери, камери й навіть світлофори або ліхтарні стовпи. За рахунок використання датчиків, інтегрованих у режимі реального часу, зібрані дані від жителів і пристроїв обробляються та аналізуються. І ця інформація стає ключем до ефективності міста.
Цифровизация світу неминуча. Онлайн-технології – вже невід'ємна складова нашого життя. Але тільки впровадивши їх на всіх рівнях – від загальнонаціонального до побутового – ми змінимо країну. Мінціфра вже більше року розбудовує цифрову державу. Ми робимо Україну зручним сервісом, який спрощує життя, а не створює додаткові проблеми. Розумні технології в містах, інновації, автоматизація процесів стають базовими речами, які допомагають відчувати себе безпечно та зручно в новому світі.
Сьогодні в Україні майже всі міста в тій чи іншій мірі впроваджують як мету програми Smart City, так і окремі рішення. Розвиваються е-квитки, е-документообіг, управління транспортом, системи диспетчеризації тощо.
Міністерство цифрової трансформації України розробляє концепцію Smart City, яка повинна вирішити такі питання, як масштабування вже наявних рішень у містах, забезпечити автоматичну інтеграцію і обмін даними між ними.
Наша основна мета – створення безпечних, зручних і комфортних умов для громадян. Діджиталізація – це шлях до нової України. Успішної цифрової держави, де кожен отримуватиме кращий сервіс, соціальний захист, а всі процеси будуть справедливими і безпечними.
Тому якість життя жителів міста, їх зручність і безпека – ще одне пріоритетне для нас питання. Важливо, щоб люди могли впливати на те, що відбувається й безпосередньо взаємодіяти з міською владою та інфраструктурою через електронні інструменти. Це можливо здійснити за допомогою електронного кабінету мешканця. Тут він зможе бачити всю інформацію про своє місто, отримувати адміністративні, соціальні, комунальні послуги, а також послуги у сфері охорони здоров'я, транспорту й комунікації.
Для нас також важлива ефективність системи управління. Це впровадження електронного документообігу, моніторинг та ухвалення рішень на основі даних, муніципальні реєстри, регулювання роботи комунальних служб міст.
Часто міста не мають достатньо ресурсів і компетенції для розроблення рішень з нуля, адаптації та впровадження вже наявних на ринку. У такому разі полегшити задачу може вже готова типова програма розумного міста, звідки місцеві органи влади зможуть взяти те, що їм потрібно та впровадити покроково.
Мінцифра зараз працює над реалізацією стратегії цифровий трансформації в регіонах. Багато проблем в містах можна подолати за допомогою ефективного менеджменту. На кожному етапі важливо залучати фахівців, які вже мали досвід впровадження подібних рішень. Для цього важливо побудувати організаційну структуру з людей, які хочуть змін і знають, як створити в Україні комфортні умови для життя. Ми називаємо таких людей CDTO, це заступник мера по цифровій трансформації, сфокусований на тому, щоб за допомогою цифрових технологій зробити своє місто зручним та ефективним.