Дати Нацраді нові повноваження, аналізувати контент, залучати прокуратуру і Бюро економічної безпеки — ці та інші методи, можливо, допоможуть побачити людей, які реально впливають на медіа.
Закриті внаслідок санкцій телеканали «112», NewsOne і ZIK формально належали народному депутату й бізнесмену Тарасу Козаку, а телеканал Прямий донедавна називав своїм власником колишнього політика й чиновника Володимира Макеєнка. Втім у медійних і політичних колах «112», NewsOne і ZIK практично всі називали «каналами Медведчука», а щодо Прямого мало в кого були сумніви, що його контролює Петро Порошенко. Віктор Медведчук тепер не заперечує, коли трійку каналів називають «його каналами», а Порошенко оголосив, що став власником каналу, в лютому 2021 року. Проте на українському медіаринку є чимало медіа, про реальних власників або людей, які визначають редакційну політику чи впливають на неї, можна лише здогадуватись. Як зробити, аби суспільство знало, кому належать медіа?
Посилення повноважень регулятора; співпраця з правоохоронними органами; прирівнювання комерційної інформації до відкритої; фінансовий фейр-плей за зразком УЄФА; залучення Бюро економічної безпеки. Це лише частина ідей, згенерованих юристами, експертами й представниками державних органів у пошуку способів виведення з тіні реальних власників медіа на національному й регіональному рівнях. Мозковий штурм організував Центр демократії та верховенства права (ЦЕДЕМ). «Детектор медіа» занотував найцікавіші ідеї.
Всі учасники обговорення зійшлись на тому, що в ситуації, коли кожна велика фінансово-політична група має свої медіа та вплив на фракції у Верховній Раді, добитися політичної волі для впровадження законодавчих змін задля прозорості медіавласності буде складно. Втім нові правила гри на медіаринку, в тому числі питання власності, мав би регулювати закон «Про медіа». За останньою версією голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Микити Потураєва, у першому читанні він може бути ухвалений до літа 2021 року.
Українське законодавство про медіавласність та міжнародні стандарти
За українським законом бенефіціарний власник — це фізична особа, яка впливає на діяльність компанії, в тому числі через контроль-володіння. Йдеться про прямий та непрямий вплив на володіння часткою, не меншою за 25%. Право засновувати телерадіоорганізацію мають юридичні особи та громадяни України; органам влади, підприємствам із офшорних зон, резидентам Росії, політичним партіям та релігійним організаціям це заборонено.
До речі, кінцевими бенефіціарами провайдера програмної послуги у стандартах DVB-T та DVB-T2 можуть бути виключно громадяни України. Ці норми були написані спеціально для того, щоб «вивести на чисту воду» компанію «Зеонбуд» — провайдера цифрового телебачення. Втім 2019 року компанія назвала бенефіціарами співробітників компанії, а реальні інвестори так і залишилися в тіні.
Це не єдиний приклад, коли норми закону ухвалювали спеціально з розрахунком на конкретну компанію. Заступник директора ЦЕДЕМ Ігор Розкладай згадує, як у профільному законі до норми щодо заборони заснування телерадіоорганізацій іноземними компаніями та громадянами з’явилось уточнення: дозволена участь до 30%. Коли заснували телеканал «Інтер», завдяки цій нормі державному російському телебаченню належало тільки 29%. Решта дісталась політику Ігорю Плужникову. Відтоді власники не раз мінялись, і зараз канал належить Дмитрові Фірташу, Сергію Льовочкіну та Валерію Хорошковському.
Через війну з Росією виникла необхідність убезпечити медіа від російського впливу. Тому до нового проєкту закону «Про медіа» включили норми, що забороняють володіти українськими медіакомпаніями не лише громадянам Росії, а й юридичним особам, які отримують від росіян або тамтешніх компаній фінансування.
У міжнародному законодавстві існують антимонопольні норми, які не дозволяють одному власнику мати медіа різних типів на одному ринку. Наприклад, у США людина чи компанія не може бути власником газети, телекомпанії і радіо в одному місті. У Франції один власник не може володіти кількома ліцензіями з сукупною аудиторією понад 10% для певного регіону. Особливо це важливо для регіональних медіа. Монополія дається взнаки під час місцевих виборів: важливо, щоб вплив на формування медійного поля під час виборчих перегонів не зосередила у своїх руках одна людина чи група людей. Ігор Розкладай каже, що нещодавно померлий мер Харкова Геннадій Кернес свого часу мав опосередкований вплив на половину медіа Харкова, формально не володіючи ними.
Розширення повноважень регуляторного органу
Рада Європа зобов’язує уряди держав-членів створити умови для розкриття не лише бенефіціарів медіа, а й джерел фінансування, а також установити контроль за концентрацією медіавласності. Регулятори багатьох європейських держав погоджують зміни у власності й мають право дозволяти або забороняти злиття і поглинання. Наприклад, такі повноваження має британський Ofcom.
Чи можна надати таких повноважень українському регулятору медіаринку — Національній раді з питань телебачення і радіомовлення? Зараз вона вимагає від власників ліцензій лише вчасної звітності по зміни у структурі власності.
Начальниця юридичного управління Нацради Ганна Літвіщенко каже, що спершу слід сформувати правильний механізм встановлення власника та прозорості структури, а також почати аналізувати контент медіа. «Якщо в нас будуть ці три складові, ми матимемо інформацію про реального власника, — каже вона. — Адже людина може, не володіючи часткою власності, впливати на редакційну політику».
Керівник правових проєктів Інституту масової інформації Роман Головенко також вважає, що власника можна встановити, аналізуючи контент. «Якщо позбавити олігархів можливостей зловживати у контенті, вони не будуть купувати медіа, — каже правник. — У регулятора та громадських організацій має бути можливість оцінювати контент».
За словами Ганни Літвіщенко, зараз регулятор не має ні повноважень, ні можливостей контролювати фінансову прозорість медіа. Зараз у відділі медіавласності Нацради працює двоє людей, тож самотужки аналізувати надходження близько двох тисяч власників ліцензій нереально.
Прикладом ширших повноважень може бути Національний банк, який має право погоджувати зміни власника чи власника великого пакету акцій комерційного банку. «Для них важливо пересвідчитись, що кінцевий бенефіціар має гроші, аби компенсувати збитки у разі потреби», — пояснює Ганна Літвіщенко. На її думку, Нацраді варто було б співпрацювати з Податковою. За подібною схемою з державними органами працює Рахункова палата. Чи має бути створений новий орган, що допомагатиме Нацраді рахувати гроші мовників? Більшість учасників дискусії вважає, що це недоцільно, але цю функцію могло б виконувати Бюро економічної безпеки, яке зараз створюється. Ігор Розкладай сказав, що при Нацраді могло б існувати умовне детективне бюро, що перевіряло б інформацію про власників.
Співпраця з правоохоронцями
Якщо проблема в монополізації впливу, то, можливо, її може допомогти розв’язати Антимонопольний комітет? Колишня державна уповноважена Антимонопольного комітету України Агія Загребельська каже: комітет повинен визнати особливість медіаринку і аналізувати монопольне становище його учасників не з огляду на фінансові показники, а з огляду на плюралізм думок, аудиторію та галузевий розподіл. Вона згадала про ситуацію з провайдерами, які опинились у залежності від медіагруп; на думку Агії Загребельської, антимонопольні обмеження мають поширюватись і на доставку медіаконтенту до споживачів.
АМКУ має досвід визначення реального власника через непрямі докази: саме так свого часу довели, що Сергій Курченко купив «Брокбізнесбанк». Допомогла в цьому Генеральна прокуратура. Правоохоронці з’ясували, хто виступав на переговорах від продавця, які юристи були задіяні, як відбувалась реєстрація тощо.
АМКУ може залучати правоохоронців для проведення розслідування незалежно від того, чи є підозра у злочині. «Такий механізм можна розробити і для Нацради», — каже Агія Загребельська.
Заступник директора YouControl із правових питань Данило Глоба вважає, що важливо запобігти створенню медіа, які діють не в інтересах України. «Структури з непрозорою власністю слід включати до списку структур, що мають високі ризики», — каже він. Якщо такі ризики виявлені, це може стати підставою для перевірки власності компанії.
Фінансовий фейр-плей
Як розповів народний депутат восьмого скликання Олександр Опанасенко, в УЄФА з 2011 року діє принцип фінансового фейр-плей. Він полягає в тому, що футбольним клубам заборонено витрачати більше, ніж вони заробляють. Ця вимога виникла у відповідь на прагнення багатих власників клубів скуповувати найдорожчих гравців, що вибивало з конкуренції клуби з маленькими бюджетами.
«Щоб зрозуміти, скільки олігархи витрачають на медіа, треба починати з відкриття всієї інформації», — каже політик. Втім його власні оцінки перспективності цієї ідеї скептичні: навіть у футболі спосіб обійти цю вимогу таки знайшли, й УЄФА планує відмовитись від неї. А в Україні запровадити щось подібне, на думку Олександра Опанасенка, неможливо.
Тому він пропонує іншу ідею: прирівняти фінансову інформацію комерційного сектору до фінансової інформації, «щоб ми могли рахувати за відкритими джерелами, скільки коштує для власника той чи інший канал». Цю свою ідею політик, утім, також оцінює як практично нездійсненну, «бо кожний олігарх має вплив і свої кишенькові фракції». Тому будь-яка законодавча ініціатива, спрямована на відкриття комерційної інформації олігархічних медіагруп, приречена на неуспіх. Тим часом Олександр Опанасенко рекомендує зосередитись на питаннях власності новітніх медіа, адже традиційні, на його думку, скоро втратять вирішальний вплив на суспільство.